Різдво-Богородична церква смт. Мізоч

загруженное (1)З інформації, наведеної в книзі, випливає, що перша церква була побудована в 1748р. (за іншими даними – 1778р.) Звичайно, це не означає, що ця церква була дійсно першою. Адже погодьтеся – важко повірити, що за 760 років після прийняття Християнства Володимиром Великим у 988р. державною релігією, наші предки не мали православної церкви чи принаймі  каплички, де б проводились Богослужіння. Але за відсутності достовірних даних минулих часів і датованих писемних згадок, методологія історичної науки вимагає вважати за дату заснування першої церкви в Мізочі саме 1748р.

Є в книзі і відомості про п’ятьох перших священнослужителів:

Михайло Молявський, згадується, як “Большой Старик”. Служив ймовірно з 1748р. – з часу заснування церкви до його смерті в 1783р.

Антоній Клинавський, служив до 1806р.

Василій Зіневич, служив з 1806р. до 1840р.

Александр Ієронімович Ненадкевич – зять попереднього священика, служив з 1840р. до своєї смерті в 1880р.

Саме цей священик привертає нашу увагу. На старому цвинтарі в Мізочі виявлено його поховання. Ця велика за розмірами вимурована могила за розкішшю та величчю перевершує всі довколишні поховання. Хоча зараз вона і знаходиться в напівзруйнованому стані, однак з її вигляду можна стверджувати, що за життя її власник був відомою і шанованою людиною. На колоні (на фото), що стояла на могилі (тепер вона лежить) вибитий напис (епітафія). Якщо добре напружити зір, можна прочитати: “Здесь покоится прахь Благочеснейшего Священника Александра Іеронимовича Ненадкевича, скончавшагося на 62 году оть роду 28 іюля 1880 года”.

В тому ж таки архіві (Ф. 639, оп. 1, од. 88, лист. 243-244) ми можемо почерпнути інформацію про священика Александра. Беремо «Коллекцию материалов религиозных учреждений и культовых обьединений, территории Ровенской области» і у відомості № 53, де описана церква за 1870р., читаємо:

Священик Александр Ієронимович Ненадкевич мав священицький сан, уродженець Волинський. Після закінчення курсу Волинської Духовної семінарії звільнений з атестатом 1-ого розряду. 21 липня 1840 року висвячений в диякони, а 22 того ж місяця – в священики Мізоцької Різдво-Богородицької церкви Преосвященним Никанором, колишнім Архієпископом Волинським, отримав грамоту та  місце. Указом Волинської Духовної Консисторії 19 серпня  1840 року за № 594 назначений законоучителем  в Мізоцькому училищі. В 1855 році отримав «Височайшую благодарность» за пожертви на воєнні потреби. (В ті часи йшла Кримська війна – авт.).  За 1853-1856 роки нагороджений «наперстным на Владимирской ленте бронзовым крестом». Указом Волинської Духовної  Консисторії  31 липня  1864р. за  №  6578 за відмінні успіхи і старання на посаді дозволено використання при «священнодействіи Набедреника». Указом Волинської Духовної Консисторії 20 вересня 1864 року за  № 784 назначений окружним депутатом. Указом Волинської Духовної Консисторії 25 червня 1865 року за  № 5349 назначений помічником председателя Дерманського училищного з’їзду. На 1870 рік (рік опису) о. Александру було 52 роки, його жінці Афанасії Василівні – 48 років, сину Володимиру – 22 роки. Він закінчив Середнє відділення Семінарії. Сину Николаю – 17 років, закінчив Нище відділення Духовної Семінарії. Дочці Ользі – 23 роки. Водночас, є підстави стверджувати, що був ще один син – Петро (за Теодоровичем).  Все сімейство судиме і штрафоване не було, поведінки – хорошої, а сам священик – «очень хорошого».

Щодо постаті самого Ненадкевича, то саме за нього почався новий етап в історії мізоцької церкви – її відбудова. Завдяки прихожанам, що зібрали кошти, в 1878р. була побудована нова церква (на фото). Але ще за старої будівлі, в 60-70-их роках проводилась її реконструкція (перед упадком). Як із ззовні, так із середини, було намагання покращити стан церкви. Про це ми довідуємось з книги розходів грошей Мізоцької Різдво-Богородицької церкви тих часів (1866-1877рр.) (зберігається в смт. Мізоч). З присутньої там інформації, у вересні 1869р. було придбано «большой колокол», що коштував тоді 258 рублів. Мабуть, встановили колокол не досить вдало, бо вже в квітні 1877р. його поправляв (ремонтував) майстер Турневич. За цю роботу було заплачено 14 рублів, а за відповідний матер’ял – ще 15. В серпні 1873р. – відремонтовано огорожу, в червні 1875р. – перебудовано “крыльцо”, в жовтні 1875р. – починено замок. В останній рік церкви (в серпні 1877р.) було витрачено на її ремонт 40 рублів.

Що стосується внутрішнього оздоблення, то в червні 1870р. було придбано речі для літургії (срібна чашечка, ложечка…) на суму 80 рублів. Збагатилась церква і на золоту чашу (серпень 1870р.), що коштувала 7 рублів. В квітні 1875р. 4р. 25коп. заплатили «златнику за крест». А в грудні 1876р. за 8р. 30коп. – придбано пару весільних вінців. Є інформація про позолоту чаші, сосудів «для ношенія святих даров».

В тій же «Коллекции матери лов» зустрічаємо інформацію про причт церкви.

Псаломщик Павло Іванович Коравицький, паломарський син, уродженець Волинський. Після закінчення курсу Волинської Духовної Семінарії направлений в Мізоцьку церкву Указом Волинської Духовної Консисторії 18 травня 1870 року за № 2907. Крім цього –  на посаді молодшого наставника при Мізоцькому училищі. Холостий. По ревізії записаний в Дермані при церкві Троїцькій. 27 років. Добре знає спів і читання, катехізис, а також св. історію. Поведінка хороша.

Просфорня Фекла Ієронимовна Ненадкевич, дочка священика, сестра Ненадкевича, «девица». Направлена Указом Волинської Духовної Консисторії 1869-ого року, 29 травня за  № 4103. По ревізії записана в Ровенському селі – Басовому Куті, при церкві Троїцькій. 45 років. Поведінка хороша.

Нештатний паломар Ксаверій Климентьєв Дверницький, уродженець Волинський. Син «униженного причетника». В училищі не був. На паломарській посаді був на основі Указу Волинської Духовної Консисторії 30 вересня 1851р. за  № 9419, до 1867 року, вдівець. 47 років. Його дітям: Максиму – 13р., Наталії – 11р. Обоє хорошої поведінки. Хоча сам паломар був судимий «за преступные выражения против государя імператора» і був у тюрмі.

В 1880р. о. Александр помер, але ще за життя залучив на служіння Господу свого сина – Петра, який був псаломщиком з часу побудови нової церкви.

Після смерті о. Александра, п’ятим у списку священнослужителів був Михаїл Сильвестрович Кулик. Церква на той час очевидно не була досить заможною – свого помешкання в Кулика не було. Тому жив він у домі вдови – Афанасії Ненадкевич та її сина Петра (згаданого вище псаломщика).

Свого дому не мала і просфорня. Не було також господарських будівель під склад на хліб і для худоби.

Всього на священно-і-церковнослужителів виділялось 399 рублів, з яких священик отримував 300р.,  для дьячка – 50р., для паломаря – 33р., для просфорні – 16р.. Це за «Колекцыей религиозных учреждений…», а за Теодоровичем ми маємо таку інформацію: священик – 300р., псаломщик – 50р., а просфорня – 16 рублів. Облаштування іконостасу коштувало 2000 рублів.

Відстань між церквою і Консисторією – 215 верств, від містечка Благочинного – 15 верств.

Сама ж церква Різдва Пресвятої Богородиці описується такими словами: «деревянная, совместно с такою же колокольнею, одноглавая, крыта жестію. Утварью представлена». Копії метричних книг з 1812р. зберігались в церкві, а давніші – з 1778 по 1812 роки відіслані в Консисторію. Було євангеліє Львівського видавництва 1713р.

За описом церковного майна, що проводився в 1884р., церква мала 52 десятини 2164 сажнів землі. З них: під город – 3 десятини, під землеробство – 35 десятин, 106 сажнів під сінокіс (лісний) – 3 десятини 2160 сажнів і сінокіс (луговий) – 3 десятини, 750 сажнів.

Вся земля була поділена на 8 частин і розміщувалася на відстані 7-8 десятин від церкви. «Причть» обробляє її спокійно. На землю план був, але не було межової книги. До церковного приходу в Мізочі належали села  Стеблівка, що в 2 верствах від Мізоча та Мізочек на відстані 1 верстви. На той час до приходу належало 149 дворів, в яких проживало 1200 прихожан.

Потрібно згадати і про о. Оксентія Рудикова, який був видатною особою свого часу. Ось, що пише про нього в приходській газеті «Дорога до храму» №5, 2000 року Колосова Ірина, жителька смт. Мізоч:

«Отець Оксентій Рудіков – духовний пастир, наставник кількох поколінь мізочан. Понад 30 років – з початку 20-го століття до 1939 року був священиком церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Мізочі, прийнявши парафію після смерті о. Рудого.

Багато сторінок його життя овіяні таємницею. Народився він у Кривині. Родина бідувала. Де вчився, з якого точно року у Мізочі – невідомо (духовний сан – протоієрей). Дружина, матушка Софія, – донька заможного торгівця лісом з-під Острога. Мали одного сина. У двадцятих роках втратили: вдарив кінь, не врятували – помер. Поховали біля центральної алеї старого кладовища поміж смерек.

У дитячій уяві мізочан його могилка асоціювалася з похованням чомусь “царської” Олени, в ногах якої покоївся прах малого Рудікова. На її металевому хресті був напис:

«Тише леса не шумите

Вы Елену не збудите

Здесь под этим крестом

Спит Елена крепким сном»

Добігло до кінця 20-е століття, скінчилася казка про сплячу красуню і зачарованого принца: зітлів дерев’яний хрестик, увійшов у землю пам’ятник Олені… (Дехто припускає, що Олена була служанкою у батюшки.)

Як згадують сучасники, о. Рудіков був неординарною особистістю. Вражала навіть зовнішність: високий, дужий, статний, темне волосся, високочолий – увесь густо замішаний на козацькій крові. Його грізного вигляду, суворої дисципліни побоювалося не одне покоління школяриків спочатку у двокласному реальному училищі на початку століття, а потім у польській повшехній школі. Вимагав дослівного знання Закону Божого, молитов, життя святих. А виростали – дякували за науку і переконувались, що людина він добра, милосердна. Був доступний, справедливий. Не приймав дарів і підношень від користолюбців. Не плазував перед багатіями – за це любили і шанували.

Статки о. Рудікова були чималі. Міг жити розкішно, але все йшло на зміцнення церкви. Матушка Софія Рудікова болісно переживала втрату сина, усамітнилась, душевно згасала. О. Рудіков розраду знайшов у друзях. Граф Йожеф Дунін-Карвицький, лікар Шарматинський, директор пивзаводу чех Йожеф Мацек нерідко збиралися на дружню розмову.

Ще донедавна жили учасники щорічних паломницьких поїздок у Почаївську Лавру, що їх зорганізував о. Рудіков.

Останні дні перебування о. Рудікова в Мізочі (вересень 1939) давно стали легендою. Є кілька версій його раптової втечі-від’їзду.

Красногірська мешканка Мізоча Ітякіна Є. згадує, що коли радянські війська ввійшли в Мізоч, до хати священика увірвалися солдати. Один з них вимагав матушку. Зрозумівши, яку наругу хочуть вчинити безбожники, о. Оксентій Рудіков, користуючись хаосом, безвладдям, спішно виїхав “на курорт” у Польщу. За іншою версією, що її подає його робітниця Дивак Ольга Хомівна (1903 року народження), хату батюшки комісував командир “визволителів” з сім’єю. Отець Оксентій вчасно зрозумів, що атеїзм нових властей не тільки войовничий, але й каральний. А, може, про це натякнув “квартирант”. Подейкують, що о. Рудіков за це таємно охрестив командирське чадо. А вранці відбув на бричці “на води” лікуватися. Збиралися спішно, речі взяли найнеобхідніші. Візник Ляшук, що завіз їх на станцію, довго повторював фрази, якими обмінювалось подружжя Рудікових: “Ми стакан для води не взяли”‘. “Ми багато чого не взяли”…

Обидві версії очевидно реальні, лише доповнюють одна одну. Зупинились спочатку у Варшаві, звідти писали листи дяку О. П.. Блонському, вчительці А.Ф. Шумовській у Мізоч, директору Дерманської школи Н. Ішиній. Потім, кажуть, переїхали у Францію, згодом у США. Десь там і вмерли в похилому віці.

Отець Оксентій Рудіков став для мізочан символом християнської вірності, терпеливості, благородства. По ньому міряють всіх його наступників».

На сьогодні в храмі збереглася ікона Почаївської Божої Матері з предстоящими св. муч. Авксентієм та св. муч. Софією, яка була подарована священиками о. Авксентію. На іконі є такі написи:

  1.  Почтеннейшим о. Авксентию и Софии Григорьевне в пам’ять 25 летия их семейной жизни и священства его (8 октября и 22 октября 1904 г.)

2. Достопочтеннейшему от округа протоиереи Иваницкий, Мержинский, Цыбульский, Рыжковский, священники Левицкий, Война, Федотов, Вдодович, Жукович. Карнковский.

Потрібно згадати і о. Ніколая Шумського, який служив в Мізоцькій церкві в повоєнні роки і якого ще пам’ятають деякі прихожани нашого храму.

За даними будинкових книг, що збереглися, в храмі смт. Мізоч служили наступні священики:

1. Юркевич Петро Григорович, 1903 р. н., прописаний в церковному будинку 26. 05. 1950 р.

(Інші дані про священика не збереглися)

2. Нитовський Володимир Петрович, 1903 р. н., прописаний в церковному будинку 5. 02. 1955 р.

(Інші дані про священика не збереглися)

3. Боняк Іван Семенович, 1902 р. н., прописаний в церковному будинку 29. 02. 1959 р.

(Похований на цвинтарі в смт. Мізоч)

Пропонуємо вашій увазі публікацію про о. Іоанна в газеті «Дорога до храму» №9 (30) 2003 року:

«6 серпня 1975 року закінчив свій земний шлях митрофорний протоієрей Іоанн Семенович Боняк, настоятель нашої Різдво-Богородичної церкви.

Народився він 1 листопада 1902 року в селі Рачин, Дубнівського району в селянській родині. Змолоду відчув покликання служити Церкві Божій і в 1922 році вступив до Волинської Духовної Семінарії. У 1927 році, по закінченні навчання, прийняв ієрейський сан, служив на парафіях Волині. З 1959 року до останніх днів свого життя служив на парафії в селищі Мізоч. Яким запам’ятався батюшка прихожанам?

На це запитання всі, хто знали отця Іоанна відповідають одним словом: “Служив”. Так, бо служив він правдою і вірою Богу, Церкві, людям і сім’ї. Сусідка батюшки Харкевич Параскева згадує, що батюшка жив в основному сам, лише зрідка до нього навідувалась рідня. Жив скромно і навіть, можна сказати, бідно. З меблів було лише необхідне. Батюшка був добрий, терплячий. Вмів вислухати людину, дати пораду, допомогти, чим міг. Часто можна було побачити його невисоку постать за роботою на садибі.

Не один раз розмовляла з батюшкою прихожанка Корольчук Любов, він освячував їй хату. Розповідав отець Іоанн про те, як важко йому служити за безбожницької влади. Хрестити дитину чи вінчати молодих треба було таємно або ж вночі.   Якщо   ж   представники   влади  дізнавалися,   батюшку   викликали, попереджали, навіть погрожували. Батюшка розповідав про різні випадки з свого життя, коли Бог його оберігав. Якоїсь ночі, коли батюшка був сам, недобра людина проникла через драбину на горище, а звідти – в коридор. І в той час, коли злодій шарпнув за защіплені двері в кімнату, загавкав собачка. Батюшка почув і почав кликати зятя. Злодій втік тим же шляхом, яким і добирався.

Батюшці дуже боліли ноги. Одного разу, крізь дрімоту, отець Іоанн почув, що прилетіла пташка, він відчув навіть дотик її крил до своїх ніг і слова “Більше ноги не будуть боліти”. Батюшка прокинувся, болей в ногах як не було, і почув як задзвонили дзвони в церкві, хоча на дворі була ніч.

Гапкова Федора: “Пам’ятаю, як батюшка віз на тачці здавати яблука. Моя дочка Оля була ще маленькою і спитала: “Що ви везете?” Відповідь була така: “Яблучка, доню. Ходи дам і тобі.” І, давши, додав: “Треба свій садочок посадити”. Цими словами отець Іоанн зронив в душу дитини зерна працелюбності.

Всі прихожани, що пам’ятають батюшку, відзначають його повну віддачу служінню Богові. Під час похорону батюшки селищний храм був заповнений людьми. Прийшли ті, хто його любив, щоб віддати останню християнську послугу та попрощатися зі своїм пастирем. У некролозі, поміщеному в “Православному віснику” (№ 11 за 1975 рік) сказано: “Завжди лагідний, уважний до людей, він (отець Іоанн) старався бути для своїх парафіян прикладом християнської побожності. Тому покійний користувався щирою любов’ю інших священиків і парафіян”. Заупокійні служби відправляв Здолбунівський благочинний протоієрей Євгеній Гейхрох. У надгробному слові отець благочинний говорив про високий пастирський подвиг покійного».

4. Литвинюк Іван Демидович,  1924 р. н., прописаний в церковному будинку 15. 09. 1975 р. Помер 14 червня 1996 р.

Саме при о. Іоанну на початку 90-х років розпочалися сумні події церковного розколу. При ньому згорів старий храм і був побудований новий. Він похований на цвинтарі с. Здовбиця Здолбунівського району. Всі прихожани пам’ятають о. Іоанна, його доброту, людяність, любов до кожної людини і постійно возносять молитви до Престолу Господнього за упокій його душі.

Ось як згадує про отця Іоанна його донька Лідія: «Литвинюк Іван Демидович народився 2. 12. 1924 року в с. Леплевка Брестської області в Білорусії. В сім’ї було п’ятеро дітей. А він був найстаршим. Коли виповнилось 11 років, померла мама.

Дитинство було важким.

Батько був старостою в церкві і діти завжди ходили з батьком до храму. Служб не пропускали, хоча церква була за 7 км від дому в іншому селі. Отець Іоанн з малих років співав у церковному хорі. Після закінчення школи пішов вчитися на псаломщика в Жировицький монастир. Після закінчення навчання служив псаломщиком в Білорусії (с. Харси-Дубок Брестської області), а потім, вже будучи сімейним, на Волині (с. Пулемець).

В 1953 році закінчив духовну семінарію в м. Луцьку і був рукоположений в сан священика єпископом Волинським і Ровенським Палладієм. Навчаючись в семінарії, всі роки служив дияконом біля Владики. В диякони рукоположений єпископом Панкратієм.

Отець Іоанн мав четверо дітей. Старший син помер ще маленьким.

За своє життя о. Іоанн служив на п’яти приходах.

Господь так управив, що на всіх своїх приходах, о. Іоанн залишив про себе добру згадку. На першому приході в с. Пулемець Шацького р-ну Волинської області (1953 рік) ремонтували з прихожанами храм і збудували хату, в якій прожили з матушкою всього 2 роки. Батюшка підготував до вступу в духовну семінарію бригадира-комсомольця Гарчука Дем’яна Зосимовича, який служить і нині в Бершаді Вінницької області. Тодішня влада цього простити не могла, тому прийшлось залишити Пулемець і переїхати на нове місце служби.

На новому місці служби в с. Заболотці Волинської обл. (1958 рік) знову прийшлось трудитись: на церкві не було купола після удару грому і церковна хата розвалювалась. Потім були села Сосновка (1968 рік) і Спасів (1971 рік) Рівненської області.

На всіх приходах батюшці приходилось багато працювати, та й служити було теж важко, так як в той час віра була гонимою.

В Мізочі (1975 рік) о. Іоанн прослужив майже 22 роки. За цей час три рази фарбували храм всередині і зовні. Міняли бляху на храмі. Весь час біля храму була якась робота.

Храм згорів. Скільки було горя, скільки було сліз пролито батюшкою, матушкою і прихожанами.

Піклувався отець Іоанн і про церковний будинок: поміняли дах, наложили на горищі глину, підбили стелю, міняли підлогу, дилі під вікнами, добудували веранду.

Збудували на подвірї гараж, який мабуть і досі записаний на матушку, так як не дозволяли будувати. Тоді матушка звернулась до міністра оборони Устинова (троє дітей батюшки і матушки були військовими) і лише тоді дали дозвіл матушці на будівництво. Також викопали на подвірї криницю, висипали щебенем і залили смолою дорогу від повороту до церкви (приблизно 100 метрів), біля льоха зробили шию-вхід, який був завалений.

Все це робилось для приходу і людей».

…В 90-х роках на хвилі національного підйому частина прихожан піднімає питання про проведення богослужінь українською мовою. В храмі відбуваються сварки, суперечки, лунають погрози. Під час богослужіння молитви «Вірую» та «Отче наш» співаються церковно-слов’янською та українською мовами одночасно. Громада розділяється на дві частини, хоча юридично громада Київського патріархату була зареєстрована аж в лютому 1995 року.

4 червня 1992 року на свято Вознесіння, за невідомих причин, Різдво-Богородичний храм смт. Мізоч згорів. Здавалося, що розділення та суперечки припиняться і всі сили будуть спрямовані на будівництво нового храму. 23. 07. 1992 року селищна рада смт. Мізоч виділила громаді УПЦ 0, 37 га землі для будівництва нового храму. Храм дійсно став будуватися досить швидко, але суперечки не припинилися, а стали ще глибшими. Кожна частина прихожан рахувала, що новий храм буде належати саме для них. Хоча законно забудовником була громада УПЦ.

Новозбудований храм був закритим, а обидві частини прихожан служили по різні сторони храму.

1 грудня 1995 року Архієпископ Варфоломій другим священиком храму призначає священика Карпюка Олександра. 25 грудня цього ж року священик Олександр Карпюк призначений настоятелем храму смт. Мізоч.

Перше богослужіння священика Олександра відбувалося в церковній сторожці. Це була маленька хатинка (приблизно 2х2 метри). Один бік стола, який займав майже половину цієї хатинки був престолом, а другий – жертовником. В сторожці вміщалося всього кілька людей, а всі інші прихожани молились на дворі. Пізніше громада, що залишилась вірною Православ’ю,  відправляла служби в приміщенні селищної ради, а друга частина – в приміщенні старої школи. Так було майже 3 роки.

В 2000 році відбувалось ювілейне святкування в честь Різдва Христового. В мізоцькому храмі воно поєдналось з великою і радісною подією. Високопреосвященійший Варфоломій, Архієпископ Рівненський і Острозький освятив новозбудований храм.

1 грудня 2005 року Владика Варфоломій очолив святкове богослужіння в честь 10-ти річчя священицького служіння в Мізочі настоятеля храму протоієрея Олександра Карпюка.

На сьогоднішній день до Мізоцького приходу належать села: Мізочик, Озірко, Стеблівка і Клопіт. За період настоятельства протоієрея Олександра Карпюка в храмі зроблено розпис, змонтовано водяне опалення, навколо храму збудовано цегляну огорожу, обкладено плиткою фундамент і зроблено відмостку навколо храму, та інше. Зроблено багато, але зробити залишається ще більше і ми надіємось, що з Божою допомогою ми будемо трудитись, прикрашати храм і люди будуть знаходити в його стінах все, що потрібне для спасіння душі.

(808)

Перейти до панелі інструментів